Ми — не герої. Ми прості люди.

28




Ця дивовижна родина стала переможницею щорічній церемонії «Гордість країни» в Україні.

7 років тому закохана Світла, всупереч загальному нерозуміння і осуд, вийшла заміж за ВІЛ-інфікованого Женю.

«Коли я йшов по вулиці, всі сусіди відверталися, забігали в хвіртки», — згадує Євген. Люди думали, що йому залишилося жити зовсім небагато. Це було на початку 90-х. Але Женя вижив.

Світла тоді працювала барменом в кафе. Коли на роботі дізналися про її заміжжя, жінку звільнили. Суспільство не любить ВІЛ-інфікованих і всього, що з ними пов’язано.

Потім була вагітність… За прогнозами лікарів Світла повинна була народити двох здорових дітей. Але трапилися передчасні пологи. Новонароджені хлопчики померли…

Горе батьків неможливо висловити словами… Біль втрати вони відчувають до цих пір.

«Люди всиновлюють здорових дітей. А ми візьмемо дитину з таким же діагнозом, як у тебе», — запропонувала Світла. І Женя, звичайно ж, погодився.

Женя і Світлана стали першою парою в Україні, яка взяла в сім’ю ВІЛ-інфікованої дитини.

Зараз родина Ісаєвих виховує 9 дітей, 7 з яких — прийомні, з діагнозом ВІЛ або СНІД. Свої діти у пари народилися здоровими — до щастя їм не передалася страшна хвороба батька.

Женя і Світла щиро кажуть, що єдине, що відрізняє їх рідних та прийомних дітей — це те, що за життя прийомних потрібно поборотися…

Кожен місяць в сім’ю привозять цілі коробки медикаментів. У кожного хворого дитини — своя складна схема прийому ліків. Але ще важче боротися з наслідками інтернатівського життя. Жахливі шрами від побоїв покривають тіла бідних діток…

Світлана розповідає, що після інтернату діти не можуть наїстися. Сумно до болю усвідомлювати, що робиться в дитячих будинках, особливо в тих, де живуть нікому не потрібні ВІЛ-інфіковані малюки — маленькі приречені смертники. Діти голодують. Діти позбавлені турботи і уваги. Діти піддаються жорстокості.

Як тільки ці дітки потрапили в люблячу сім’ю, вони почали розквітати і одужувати. Лікарі свідчать, що стан їх маленьких ВІЛ-інфікованих пацієнтів значно покращився.

Ось що значить чарівна сила любові, батьківської ласки та турботи…

Очі цих дітей нікого не залишають байдужими. В них відображаються пережиті страждання і смуток, усвідомлення важкої хвороби. Одночасно вони світяться щастям і гордістю за свою сім’ю, за тата і маму, які забрали їх у справжній будинок. В будинок, якого у них ніколи не було!..

Ця дивовижна родина стала переможницею щорічній церемонії «Гордість країни» в Україні.

Засновник цієї церемонії Віктор Пінчук сказав: «Я радий, що на церемонію з кожним роком приходить все більше політиків. Вони дивляться на цих людей і вчаться чогось». Так от, я теж рада. Я рада, що вся країна дізналася цю історію. У Ісаєвих потрібно вчитися кожному. Вчитися милосердя, доброти, людяності. Вчитися віддавати просто так, нічого не чекаючи взамін.

Що ж говорять вони самі? «Ми — не герої. Ми прості люди».